Ю.Г.Костюк

практичний психолог

               Соціально-педагогічні проблеми в Україні пов’язані з реалізацією тих вимог і завдань, які ставлять перед особистістю різні життєві ситуації. У сучасному суспільстві проблема самоствердження є досить актуальною. Це поняття є широким і залежить від багатьох чинників, що впливають на формування особистості. 

               Досить повно і глибоко потреба людини в особистісному самоствердженні висвітлена у працях Ю.Гана, І.Беха, М.Цибри. Вони у своїх дослідженнях вказують на те, що людина, перебуваючи в обставинах, які динамічно змінюються, побоюється втратити свій статус у суспільстві, загубити досягнутий рівень поваги й самоповаги, що постійно стимулює її самостверджуватися, відстоювати своє «Я» в соціумі. Варто відзначити, що зокрема М.Цибра розглядає самоствердження як «персоніфіковану» потребу, яка забезпечує активність особистості в системі соціальних зв’язків. З погляду Ю.Гана, самоствердження являє собою потребу людини ствердити себе у світі, прагнення до життєвого успіху, до утвердження гідності в самоцінності своєї особистості. І.Бех під самоствердженням розуміє престижно-статусну потребу, яка виражається в реалізації первісних потенцій конкретної особистості, утвердження свого «Я» завдяки досягненню певного статусу всоціальній сфері [1]. Подібне трактування висуває Н.Іщенко, вказуючи, що самоствердження – це потреба людини постійно турбуватися про зміцнення свого соціального статусу. Зокрема, А.Сущенко метою самоствердження вважає свідому об’єктивацію сутнісних сил особистості, спрямовану на отримання високої оцінки від себе та від інших людей.

               Враховуючи все вищесказане ми вважаємо, що наступне визначення найточніше виражає суть поняття “самоствердження”, а саме – це специфічна діяльність виявлення певних якостей, особливостей і характеристик особистості та їх підтвердження в самому собі та оточуючому соціумі.

               Соціальний розвиток особистості слід розглядати не як зовнішній тиск на неї, а як збудження і стимулювання її внутрішньої потреби до відповідного мислення, дій, духовних і соціальних цінностей. Цінності є фундаментом формування регулятивної функції ціннісних орієнтацій особистості. Формування ціннісних орієнтацій - складова частина соціалізації людини, процесів виховання і самовиховання особистості. Відповідно до ієрархії цінностей складається й ієрархія ціннісних орієнтацій особистості. Серед них - орієнтація на самоствердження, самореалізацію, самодіяльність людини. 

               Самоствердження особистості має відбуватись лише завдяки реалізації позитивного потенціалу, який ще з самого початку закладений у «самості» індивіда. Дуже важливо постійно підвищувати рівень домагань і спрямовувати зусилля на те, щоб прищепити їм потяг до позитивного самоствердження. 

Як відомо, потреба самоствердження виникає у багатьох людей, однак в повній мірі реалізується в позитивному значенні не у всіх. Саме тому, нерідко спостерігається деформація при виборі стратегій і способів самоствердження. На сучасному етапі це обумовлено тим, що в умовах нинішнього суспільства, яке знаходиться в стані “соціального неблагополуччя”, не існує універсальної моделі реакцій на дію кризових явищ. Це викликає “масову дезорганізацію в способах самоствердження на індивідуальному і груповому рівнях”. Відсутність орієнтирів робить самоствердження стихійним і непродуманим. Створення спеціальних умов позитивного самоствердження стає одним з актуальних завдань сучасної психології.  

              Виділяють три стратегії самоствердження: конструктивну (піднесення над своїм Я; позиція “бути краще себе вчорашнього”), домінування (піднесення над іншими Я; “бути кращим за всіх”) і стратегію само пригнічення (приниження свого Я, або позиція “бути як всі”).
Форми самоствердження можуть бути різноманітними. Найпростіша з них полягає у зовнішньому наслідуванні авторитетних людей. Гострі емоційні реакції спостерігаються тоді, коли в самооцінці людини зіштовхуються дуже високі домагання і сильна невпевненість у собі. Цей феномен має назву “афект неадекватності”. Люди з таким афектом хочуть бути у всьому першими, навіть тоді, коли ця першість не має для них ніякого сенсу [6]. “Афект неадекватності” не тільки перешкоджає правильному ставленню молодої людини до себе, але й викривляє її зв’язки з довкіллям, виробляє установки на очікування від інших вчинків, недоброзичливості. Будь-яку ситуацію вони схильні сприймати як погрозливу. Особливо складними для них бувають ситуації перевірок компетентності.
          Для педагогів, орієнтованих на стратегію домінування, характерним є завищений рівень самооцінки. Розвиток таких особистостей відбувається активно, рівень суб’єктивного контролю переважно високий. Люди комунікабельні, їх відрізняє високий рівень прагнення до завоювання особливого статусу у сфері міжособистісних відносин. Такі особи впевнені в своїх силах, переконані, що можуть схвалювати рішення і реалізовувати їх. Таким чином, завищені уявлення про себе, що свідчать про крайній суб’єктивізм, прагнення до лідерства і заперечення загальнолюдських цінностей та моралі часто приводять до пошуку шляхів самоствердження, які негативно вплинуть на формування особистості.

Люди, які схильні до стратегії самопригнічення, самостверджуються, перш за все, через комунікативну функцію, і лише потім через професію та творчість. У більшості з них самооцінка неадекватна (завищена і занижена), рівень домагань – низький, рівень суб’єктивного контролю – переважно середній. У них не актуалізована потреба до саморозвитку, вони в достатній мірі товариські, але вважають за краще “йти від боротьби” в ситуаціях, що вимагають прояву вольових якостей і твердості характеру.

Педагоги, що вибрали конструктивну стратегію самоствердження, мають високий рівень самовдосконалення, творче самовираження виявляється спонтанно, але в цілому активно. Такі педагоги комунікабельні, у вирішенні питань, що вимагають принципового підходу, проявляють твердість і вважають за краще “не йти від боротьби”. Вони незалежні від думки групи, але визнають загальногрупові засади і цінності, у них є осмислені життєві цілі, вони цілком усвідомлюють себе відповідальними за своє життя та за свою поведінку.

Таким чином, адекватні уявлення про себе, прийняття загальнолюдських цінностей та моралі часто приводять педагогів до вибору саме такої стратегії самоствердження, що позитивно впливає на формування особистості сучасного педагога.

Проблема самореалізації особистості педагога є однією з найскладніших у психолого-педагогічній науці, оскільки її можна розглядати як характеристику всього життєвого шляху в контексті професійної та особистої сфери індивіда [2; 3].

У роботах Зиґмунда Фрейда [10] запропоновано розуміння істинної сутності людської природи як деструктивної настільки, що від неї треба захищатися, і тільки придушуючи цю природу шляхом забобонів суспільство спроможне вирізнити людину із звірячого стану первісності.

Концептуальні положення теорії К. Юнга та їх інтерпретація у ракурсі нашого дослідження дозволяють стверджувати, що у кожного індивіда є тенденція до індивідуації або саморозвитку, і психіка наділена природним прагненням до цілісності. «Індивідуація означає становлення єдиної, цільної істоти, і оскільки «індивідуальність» містить у собі нашу таємну, досконалу і незрівнянну унікальність індивідуація означає ще й очікування нашого власного самозвеличення». Іншими словами, можна розуміти індивідуацію як «шлях до особистості» або «самореалізацію». К. Юнг вказував: «кожен повинен бути тим, ким він є; кожен повинен розкривати свою власну унікальність, центр особи знаходиться на однаковій відстані від свідомості і несвідомого; ми повинні прагнути до тієї ідеальної мети, яку природа виявляє, щоб спрямувати нас».

Засновник гуманістичної теорії особистості А. Маслоу констатував, що самореалізація властива тільки здібним і високорозвиненим індивідам. Вчений-гуманіст відстоював ідею про головне призначення людини як відкриття свого справжнього «Я» [6]. Зокрема, відповідь на питання про сутність самореалізації знаходимо в такій цитаті А. Маслоу: «Повний, здоровий, нормальний і бажаний розвиток полягає в актуалізації людської природи, в реалізації її потенційних можливостей і розвитку її до рівня зрілості тими шляхами, які підказує ця прихована, мало пізнана основна природа...» [7].

А. Маслоу зазначав, що суть самореалізації полягає в тому, щоб допомагати собі та іншій людині виявити свій природний потенціал, а не вказувати шлях до самореалізації. Вчений, дослідивши психологічні характеристики самореалізованих особистостей, визначив ознаки індивіда, що самореалізується:

- більш ефективне сприйняття реальності і більш зручні стосунки з реальністю;

- прийняття (себе й інших, природи);

- безпосередність, простота, природність;

- зосередженість на проблемі (на противагу его-центрованості);

- здатність відокремитися, потреба в самоті;

- автономія, незалежність від культурних штампів і оточення;

- свіжість сприйняття, що зберігається;

- містичний і вершинний досвід;

- відчуття спільності з іншими;

- більш глибокі і проникливі стосунки;

- демократичність;

- здатність розпізнавати цілі й засоби, хороше і погане;

- філософський, незлісний доброзичливий гумор;

- креативність;

- опір окультурюванню ззовні [6; 7].

К. Роджерс розглядав прагнення до актуалізації як субстрат всього, що можна назвати словом «мотивація» [9].

Аналізуючи наукові джерела з даної теми, доходимо висновку, що поняття самореалізація фіксує стан розвитку «соціальності особистості» фахівця за допомогою характеру, спрямованості його діяльності на реалізацію суспільних ідеалів.

Межі самореалізації умовні та їх можна виокремити тільки на рівні теоретичного аналізу. Іншими словами, самореалізація педагога знаходить свій вияв у двох умовних станах — як рівень розвитку самоствердження особистості і як умова самоствердження. У процесі становлення особистості під час фахової підготовки відбувається перетин цих характеристик особистості, й на емпіричному рівні діяльність виступає і як умова формування самореалізації особистості, і як індикатор її соціального розвитку.

Самореалізація, будучи складовою системи цінностей педагога, спонукає його до активної діяльності, спрямованої на досягнення поставлених цілей та задоволення потреб, максимальну самореалізацію у різних сферах життя. Сформованість цінності самореалізації педагога виявляється у його спрямованості на засвоєння системи знань про цінності самореалізації, певному ставленні до них та їх втіленні у поведінці та діяльності. Ціннісне ставлення до самореалізації є складним багатоступеневим комплексом, що включає вибіркову активність щодо оволодіння системою знань, умінь, навичок, необхідних для оптимальної самореалізації.

Зазначимо, що в цілому ми поділяємо трактування вказаних понять, наведене Д. Леонтьєвим. Сформульований ним критерій самореалізації - наочна реальність соціально значущого внеску, що здійснюється суб'єктом, - дозволяє розмежувати згадані поняття [6].

Самовираження Д. Леонтьєв розглядає як активність суб'єкта, спрямовану на самореалізацію, проте, як ту, що не досягає бажаного ефекту особового внеску (опредмечування), тобто як ту, що не перетворюється в діяння. Самовираження є епіфеноменом самореалізації, коли потреба в трансляції себе виявляється недостатньо підкріпленою відповідною здатністю. Нерідко самовираження (зокрема, демонстративна поведінка) предстає як форма компенсації невдачі в самореалізації.

На відміну від самовираження, самоствердження має іншу мотиваційну основу, а саме - прагнення одержати суспільне визнання з боку інших «тут і тепер», реалізуватися обов'язково так, щоб таким чином скористатися ефектом цієї самореалізації, а іноді - квазісамореалізації. А. Петровським описано феномен квазіперсоналізації як прагнення до отримання зворотного зв'язку про нібито внесок, що мав місце, якого насправді могло і не бути.

У Великому тлумачному словнику дається таке визначення поняття самореалізації: «Самореалізація - реалізація свого творчого людського потенціалу». «Термінологічно-понятійний словник з соціальної політики та соціальної роботи» тлумачить поняття самореалізація як виявлення і розвиток своїх здібностей в усіх сферах діяльності.
           За В.К.Демиденком, самореалізація - це своєрідне за власного ініціативою втілення людиною своїх творчих можливостей у житті.

Психолог М.Й.Варій трактує самореалізацію як: «здійснення індивідуальних та особистих можливостей «Я» за допомогою власних зусиль, а також співдіяльності з іншими людьми».

В.К.Демиденко, аналізуючи питання розвитку та становлення самореалізації, виділяє такі етапи:

• усвідомлення людиною своєї сутності, своїх потенційних можливостей, прав та обов’язків, мотивів усвідомлення свого Я;
• визначення життєвої мети та програми дій її досягнення;
• побудова моделі діяльності;
• діяльність та її самооцінка;
• порівняльна характеристика самооцінки та оцінки діяльності і свого статусу;
• формулювання висновків про перспективи свого Я;
• внесення коректив.

Самореалізація відіграє важливу роль упродовж усього життя людини, фактично визначаючи його. Передумови до самореалізації закладені в людській природі й існують як задатки, які в процесі розвитку людини, формування її особистих властивостей стають основою здатності до самореалізації.

Як вказують науковці, самореалізація особистості є важливим показником життєдіяльності особистості. Важливою умовою самореалізації є саморозвиток індивіда, що виступає як прояв суб’єктної активності у будь-якій діяльності. Зміна вектора самореалізації вказує на високі адаптаційні можливості особистості, необхідні для збереження рівноваги при взаємодії з динамічним соціальним середовищем.

Слід зазначити, що фундаментальна проблема людини у самоактуалізації зумовлює й розвиток особистісної самореалізації педагога. У психолого-педагогічній літературі самоактуалізація виступає як один із інтегральних критеріїв становлення соціальної зрілості особистості, а отже, і показником особистісної самореалізації.

На жаль, прикладами однобокого самоствердження рясніє практика педагогічного процесу. Достатньо адекватна оцінка цього феномена є в буденній свідомості. Але справа ускладнюється тим, що людина далеко не завжди правильно пізнає й оцінює себе. У разі заниженої самооцінки, через сильне прагнення досягти все вищих і вищих висот і, водночас, нереалізованість мети, може привести особистість до розчарування в житті, мовляв, і так нічого не вийде. Ось чому так важливо формувати вміння адекватно оцінювати себе, свої можливості, щоб уникнути перешкоди на шляху до поставленої мети.

Як правило, людина не тільки прагне реалізувати наявний потенціал, вона прагне ще і до розвитку, збагачення своїх сутнісних сил з тим, щоб згодом мати можливість самореалізуватися на більш високому рівні. У такому випадку цей розвиток може виступати як самоціль. Тут ми маємо справу з діяльністю, спрямованою на самого себе, з діяльністю саморозвитку. Саморозвиток тісно пов'язаний з самореалізацією, проте не тотожний їй і має іншу мотиваційну основу.

Резюмуючи наведені вище, можна зробити наступні попередні висновки. В найзагальнішому вигляді самореалізація особистості відображає зв'язок її індивідуального життя з життям роду і завдяки цьому зв'язку життя індивіда набуває як суб'єктивного, так і об'єктивного сенсу. Сенс життя, у свою чергу, визначає можливу конкретну спрямованість самореалізації індивіда. Іншими словами, самореалізація може бути розглянута як ціннісно-смисловий процес, рефлексія. Самореалізація як об'єктивне явище можлива лише на основі «здатності бути особистістю» — здатності внести соціально значущий внесок в культуру або в інших людей;

Важливою є теза про те, що характерними рисами особистості педагога, що сприяють його самореалізації, є такі, як невимушеність поведінки, позитивний образ «Я», здатність відчувати радість і задоволення навіть від найпростіших проявів життя, позитивне або хоча б нейтральне, неупереджене ставлення до нового, неочікуваного, таємничого, а також наявність почуття гумору.

 Самореалізація є процес і підсумок цілісної життєдіяльності людини, суть якого полягає в упредметненні всього комплексу індивідуальних здібностей людини і веде до перетворення особистості на суб'єкт життя та, аналізуючи наукові підходи вищезгаданих вчених до цього поняття, ми розглядаємо самореалізацію як важливий механізм становлення і розвитку потенціалу особистості педагога.

Список використаної літератури:

1. Безкоровайна О. В. Самоствердження особистості: постановка проблеми у контексті освітніх виховних технологій / О. В.Безкоровайна // Директор школи, ліцею, гімназії. – 2008. – № 3. – С. 42-48.
2. Абульханова-Славская К. А. Типология личности и гуманистический поход II Гуманистические проблемы психологической теории I [отв. ред. К. А. Абульханова-Славская]. - M. : Наука, 1995. - 325 с.
3. Андрущенко В. П. Вища освіта України на шляху радикальних змін I В. П. Андрущенко II Вища освіта України: реалії, тенденції, перспективи розвитку I Mатеріали міжнар. наук.-практ. конференції. - К., 1996. - С. 6-8.
4. Никитин Е.П., Харламенкова Н.Е. Феномен человеческого самоутверждения. – СПб.: Алетейя, 2000. – 265 с. С. 224
5. Потапчук Л.В. Психологічні особливості становлення особистісної зрілості в різних умовах соціалізації // Проблеми загальної та педагогічної психології: Зб. наук. праць Інституту психології ім. Г.С.Костюка АПН України / За ред С.Д.Максименка – Т. 2. – Ч. 6. – К., 2000. – С. 37-41.
6. Леонтьев Д. А. Самореализация и существование силы человека I Д. А. Леонтьев II Психология с человеческим лицом: гуманистическая перспектива постсоветской психологи. - M. : Смисл, 1997.- С. 156-176.
7. Mаслоу А. Г. Mотивация и личность I А. Г. Mаслоу ; [пер. англ. А. M. Татлыбаевой]. - СПб. : Евразия, 1999. - 478 с.
8.  Mаслоу А. Г. Самоактулизация личности и образование I А. Г. Mаслоу. - К. : Донецк, 1994. - 52 с.
9. Роджерс К. Р. Человекоцентрированный, клиентоцентрированный подход в психотерапии I К. Р. Роджерс II Вопросы психологии. - 2001. - №2. - С. 48-59.
10. Титаренко Т. М. Життєвій світ особистості та детермінанти його побудови / Т. М. Титаренко // Мистецтво життєтворчості. - К., 1997. - С. 206-226.

10. Фрейд З. Вступ до психоаналізу: лекції зі вступу до психоаналізу з новими висновками / З. Фрейд ; [пер. з нім. П. Таращука]. - К. : Основа, 1998. - 709 с.